У Києві багато говорили про феномен сучасної української музики. Про те, чому Росія дивиться на українську сцену з таким же пієтетом, як і на західну. І чому відстань в 800 км між Москвою і Києвом рівні парі-трійці світових років в перерахунку на музичне час.
1. Українські музиканти ніколи не відривалися від традицій і коренів, як це з особливим цинізмом зробили російські музиканти нульових (ті самі, що прийшли після нас і тепер відхрещуються від свого ганебного хіпстерства). У Onuka, Jamala, DakhaBrakha, в Дорн (не кажучи про ВВ, Океан, Гудзя, Сердючку і інших людей похилого віку) кричить ідентичність: «Я — УКРАЇНСЬКИЙ АРТИСТ, І Я ПИШАЮСЯ ЦИМ». І справа не в фолку та вишиванках, а в унікальному чарівності нації — від грува у Юко до гармонійних ходів у онук і співучого голосоведения Джамали, від ірокеза Дорна до фантасмагоричних шапок ДахиБрахи. Pride він і є pride.
Російські ж музиканти хочуть бути схожими на кого завгодно, тільки не на самих себе. Це робить їх вторинними, нудними, що старять в мріях про швидке контракті з американським лейблом і виступі на KEXP. Спостерігати це сумно. Краще не спостерігати.
2. Київській сцені, безумовно, допоміг Майдан. Всю Лабода, що піднімає бабки на московських корпоративах, українці попросили геть з національного музичного істеблішменту. Добре це чи погано це внутрішня справа українців, але над молодими перестала висіти темна сміттєва хмара, попіл вулкана Ейяфьятлайокудль, під яким ми тут, в Росії, неприкаяний живемо. Всі перераховані тут імена і є тепер музичний істеблішмент України. Вони визначають музичний смак нації і розвивають українську музічність.
3. За п’ять днів перебування в Києві я зустрів таку кількість людей з музіндустрії — продюсерів, промоутерів і менеджерів, що можу сказати: дівчатка і хлопчики, які працюють в українській індустрії, люблять музику БЕЗУМОВНО, служать музиці, як дару, усвідомлюють своє місце в ній і, головне, люблять музикантів, з якими працюють. Проблеми залишаються тими ж, що і скрізь. Ставлення інше. Українці працюють на легкому, на веселому. Це якість в Бразилії називають «джетіньу» — такий метод соціальної навігації, коли будь-яку проблему можна вирішити в обхід штампів, правил і навіть безглуздих законів — з жартами-примовками, пританцьовуючи, підспівуючи. Начебто проблеми і немає. Як сказав Ваня Хілобок, «головне тут не вміння, а бажання».
4. І цей пункт треба було поставити першим. Україна більш музична країна, ніж Росія в коренях своїх. Нещодавно українські археологи розкопали флейти з бивнів мамонта і датували 18-м тисячоліттям до нашої ери. Флейти, які не бубни! 20 тисяч років тому! Зайдіть в київську Софію і порахуйте кількість фресок, на яких зображені музичні бенди з арфами та лютні. Це, здається, 11 століття. Послухайте українську народну музику і перерахуйте всі лади, які ви в ній налічите. Зіб’єтеся з рахунку. Рідкісна нація проявила себе в музиці так яскраво і красиво, як українська.
Все це особисто мені дає привід для гордості і надії.
Україна, спасибі за музику. Повага, захоплення і любов тобі.
Ігор Григор’єв
