Бесідував: О. Пролетарський.
Фото: О. Пролетарський, О. Воропаєв
Вони нікому нічого не доводять вже одинадцять років поспіль, вони — це люди світу в широкому розумінні цього сакрального вислову. Європа та Сполучені Штати згадують Україну частіше тоді, коли Марко Галаневич підіймає жовто-блакитний прапор і каже «Stop Putin!». Вони — наша секретна зброя і стратегічний культурологічний шар теперішнього. Крім герба, гімну та прапора, у нас є ще і «ДахаБраха». Радіо KEXP, шоу Later на BBC, фестивалі Roskilde, Womad, Fusion, Sziget та ще добрий десяток їхніх масштабних побратимів відчули міць та енергію цього первородного квартету. Музиканти готують свій альбом «Дорога» і обкатують його, в тому числі по містах своєї батьківщини. Ми поговорили с Марком Галаневичем, Іриною Коваленко та Оленою Цибульською (Ніна Гаренецька, на жаль, трохи прихворіла після концерту) про новий альбом, людей світу, ніч з 28 на 29 листопада 2013 року і вітчизняну журналістику, яка їх довго не помічала.
ШО Розкажіть про альбом «Дорога», з матеріалом якого ви виступаєте вже досить тривалий час. Цей альбом концептуально повернув вас до свого коріння чи, можливо, він просто органічно народився?
Марко: «Дорога» у нас вже давно триває, ми справді багато їздимо, але не можна сказати, що у нас повернення до коріння, тому що далеко ми від нього не тікали, ми завжди з ним. Найсильніше, що у нас є, з чим ми можемо творити — це прив’язка, бекграунд український, це те, що для нас є найріднішим і найзрозумілішим. Мабуть, сила наша в цьому. І цей альбом прив’язаний до нашого коріння. Звичайно, ми хотіли широко представити альбомом різні регіони України, зробити віртуальну подорож з Криму, далі по Наддніпрянщині, степами Луганщини, Полісся та Поділля, можливо Карпати, але до Карпат ми не доїхали.
Ірина: У нас багатий доробок: щось не увійде в альбом, але має бути ще один диск або альбом з двох дисків.
Марко: Все одно чимало районів України не було охоплено, але як спочатку планувалось, так ми і робимо. І певним чином жалкуємо, що кримськотатарську пісню почали робити тільки зараз, коли це стало болем, гарячою точкою. І так само використали декілька композицій з Луганщини, вони були записані на тій території, яка зараз окупована. Певним чином це треба об’єднати.
Ірина: Спочатку показати, які ми різні.
Марко: Головне, що на одній території ми можемо разом співіснувати, тільки б ніхто нічого не розпалював і не підливав масла у вогонь. Ми можемо домовлятися, ми не настільки різні, щоб не жити в одній країні.
ШО На вашу думку, чому після стількох років існування нашої незалежної держави люди з різних частин України ганяються за формою, тоді як аспект змісту, представлений вами та ще декількома музикантами і творцями в цій країні, на другому плані, в бекграунді. Чому змістовний бік, що може об’єднати, продовжує бути другорядним?
Марко: На форму набагато легше реагувати, ті ж політики обирають саме форму. Це стосується навіть мови: ми українці, і в Криму я розмовляю російською — все одно ми друзі і можемо спокійно спілкуватися різними мовами, але політики постійно порушують цю тему, розпалюють, щоб показати, наскільки ми різні. Протягом 25 років у нас не було прагматичного та розумного уряду. При владі завжди були «совки», а вони не можуть мислити стратегічно, на перспективу, і думати, яким чином країні розвиватися далі. Вони зашорені в своїх колишніх уявленнях, як має працювати державний апарат. І ясна річ, що не йдеться про жодні реформи.
Ірина: Система Кучми — й досі.
ШО Чи часто ви згадуєте ніч з 28 по 29 листопада 2013 року? Якби ви знали, що станеться наступної ночі, чи зробили б щось на сцені по іншому?
Марко: Звичайно, ні, ми, музиканти, завжди будемо незалежні від того всього, точно б не сказали: «Люди, розходьтесь!» Ми мали бути суголосними з людьми на Майдані, нам важливо було підтримати їх і виявити свою солідарність. Безумовно, те, що сталося — величезне горе, тисячі поламаних доль, як би це не звучало пафосно, але це справді так. Мабуть, з того чиряка рано чи пізно пішов би гній. Взагалі була безпросвітна темрява.
ШО З початком активної фази ваших гастролей в Америці та Європі останнім часом, враховуючи, що ваш колектив існує 11 років, що ви набули для себе і що втратили, за чим сумуєте?
Марко: Ми були наївними в той час, здавалися скоріше «дітьми», тобто мало що розуміли в музичній індустрії, а от зараз дуже багато чого розуміємо: куди нам не варто рухатися, з якими лейблами нам краще не підписувати контракти. Важливо залишатися вільними в своєму творчому пошуку, це ми все таки зберегли. Ми можемо відповідати за те, що зробили. Втратили, мабуть, наївність, але ні про що не жалкуємо.
Ірина: Дуже мало часу залишається на особисте життя, на дітей, чоловіка. Та й мало часу на творчість, тому що ти вв’язався в місячний гастрольний графік, ти одне й те саме граєш. У тебе — година на виступ, і вибираєш все найбільш хітове, напрацьоване протягом 10 років. Твоє життя перетворюється на ряд постійно повторюваних дій, і в цьому страх, бо ти прокидаєшся і думаєш: «Де я? Що за місто? Який в мене номер?» Найприємніше, коли тебе приймають так, що аж мурашки по тілу, бо американці багато дають енергії, наскільки би втомленим ти не виходив на сцену, навіть на останньому концерті в турі. Після — гордість, що все це не марно. Ти несеш якусь частину себе, частину України, світу та добра.
Марко: Приємно, коли люди підходять і беруть твою руку, і кажуть: «Тепер ми з вами завжди! Підтримуємо Україну!»
Ірина: Вони говорять: «Те, що ми відчуваємо від вас, ми не розуміємо, але все одно відчуваємо», і у людей — сльози. Це після кожного концерту, і ти думаєш: «Ну що я вже можу дати, я ж як вичавлений лимон?», а ні, щось іде. Знову ж таки, це не ти, а через тебе. Для мене сцена — це простір поза життям, це канал, через який ти віддаєш людям частину зсередини, тому ти це не ти.
ШО Чи не втратили ви відчуття людей світу, коли почали активно виступати в Європі та Америці і фактично вже ними стали?
Ірина: Так, ми дійсно хотіли більшому загалу донести свою музику, а про Америку ми насправді мріяли.
Марко: Просто два рази нам не вдалося поїхати до Америки, нам не дали візи. Два роки нас Америка не пускала до себе, але коли вже запустила, то у нас там було шість турів по місяцю, постійно різні міста, а в деяких по декілька разів. Наприклад, в Міннеаполісі ми виступили вже п’ять разів, у Чикаго часто бували.
Ірина: І що найцікавіше, відсоток українців в Америці на наших концертах дуже малий, в основному це американці.
Марко: Ті українці, які приходять, дуже дивуються. «Я українець, а вони всі не українці! Як це так?»
Ірина: Говорять: «Якби я знав, я лише сьогодні дізнався, що ви приїжджаєте! Хто вами займається? Чому немає реклами для українців в Америці?»
Олена: Причому таке трапляється в кожному місті. «Американці — це добре, але ж мають прийти саме українці! Ви, як їдете, напишіть нам, а ми тут всім розішлемо!»
ШО Стосовно приходу європейських піар структур у ваше життя, таких як радіо, телебачення, преса. Як ви себе відчуваєте, коли на вас дивляться очима чужих людей? Чи не хочеться вам сказати: «А де ви були раніше?»
Марко: Ми дякуємо Богу за те, що все відбувається так, як відбувається. Ми не можемо пред’являти претензії до нашої держави, до нашого культурного середовища. Ми знаємо, чому воно так є, ми знаємо весь контекст. У нас не було культурної стратегії в державі. Чому не було культурного контексту, чому журналісти не писали, ми розуміємо. Буває таке, що постійно ставлять одні й ті самі питання, навіть в Україні: «Чому ДахаБраха?»
Ірина: Відповіді на такі питання написані на сайті, почитайте там і не питайте.
Марко: З одного боку, так, а з іншого боку, ти розумієш, що все одно в Україні нас дуже мало людей знає. От в Америці нас питають, чи популярні ми на батьківщині, і ми відповідаємо ствердно.
Ірина: Але після виступу на BBC та коли Громадське опублікувало це відео у себе, там стільки коментарів було від людей, які вперше нас бачать.
ШО Вже роздивившись контекст зарубіжних фестивалів, інфраструктури, що ви увібрали в себе? І що б ви порадили вітчизняним музикантам, які дуже сильно рвуться за кордон, але не все в них виходить?
Марко: Можливо, ми не маємо права багато говорити, давати якісь рецепти, побажання. Але нас в театрі «Дах» виростили такими. Влад Троїцький починав кожну виставу вчасно, цей момент для нас був дуже важливим, і ми зрозуміли, що європейська цивілізація на цьому і стоїть — все починається вчасно. Якщо в тебе саундчек стільки то, то він повинен тривати стільки ж. Якщо в тебе виступ година десять, не піддавайся, хоча тебе радісно зустрічають і просять ще і ще — бо в цьому ж залі чекають інші люди на наступний колектив, який так само поважають, і це правило класно працює, коли ти в ньому. Це ніби якесь обмеження, але коли ти приймаєш це обмеження, воно дає тобі натхнення. Коли повертаєшся до України, саме цього не вистачає. «Ви виступаєте в десять, але може затягнутися».
Ірина: І це на кожному фестивалі.
Марко: Щодо порад молодим музикантам: слід бути вчасним. Я працюю над субпроектом електронної музики OY Sound System, там молоді всі хлопці, для них нормально спізнитися, але я їм влаштовую лекції. Я не розумію: в мене колектив, ми одинадцять років разом, у нас такого немає взагалі, хоча у всіх купа справ. Але люди живуть саме в такому режимі — і вони так звикли.
Ірина: У нас з дитячого колективу вчать — «театр починається з вішака», і ми вже знаємо, що таке порядок.
ШО Який з фестивалів вам запам’ятався найбільше? Чому?
Марко: Варто згадати Fusion, фестиваль, який проходить поблизу Берліна на колишній радянській військовій базі, в аеропорту. Простір аеропорту досить великий, сцен, мабуть, вісім дев’ять, але це арт-простір, де зі всякого сміття роблять інсталяції. По-перше, люди приїжджають з бажанням щось туди вкласти, всі принаймні гарно одягнені. Відбувається повно всяких колаборацій, сцени незвичайно поставлені. Там неймовірна dub сцена, через сто метрів rave сцена тощо.
Ірина: Там все правильно поставлено, одне одному не заважає.
Марко: Абсолютно без агресії, хоча там вільно з наркотиками. Ми знаємо про існування Burning Man, і цей фестиваль близький до нього, хоча не з такими величезними інсталяціями і, звичайно, там інший простір (пустеля). І коли я побачив у цьому році фото з Кінбурнської коси, подумав, що це найкраще місце для фестивалю, схожого на Burning Man, адже після себе він нічого не залишає, там все стає, як було на початку. Не треба боятися запустити культуру на природну територію. Фестиваль закінчився, і ще місяць волонтери прибирають. Так і треба співіснувати з природою.
ШО Чи згадуєте ви фестиваль «Уніж»?
Марко: Звичайно. І перші «Шешори».
Ірина: Взагалі наш перший фестиваль. Пригадую, як ми приїхали з інструментами.
Марко: Це приємно згадати, але все одно ми не переживаємо. Воно вже відійшло, це історія, і класно, що воно було. Так само ми грали багато вистав у театрі «Дах», але час пройшов, і зараз цих вистав немає. Жалкувати не треба. Ми займаємося чимось іншим, Влад також — іншим, є багато людей, які з нами співпрацювали, теж роблять щось інше. Це нормально. Ті ж самі дівчата з «Арт-поля», Мирослава і Оля, які творили Шешори та інші фестивалі, займаються теж дуже важливою і класною справою зараз.
ШО Що зараз із публікою?
Ірина: Нас навчили американці, їм дуже важливе спілкування. На фестивалях стоять в черзі по півгодини, щоб особисто підійти до музиканта та висловити тобі свою вдячність, кожному окремо. Це дуже круто.
ШО Чи усвідомлюєте ви, що знищуєте стіну між музикантом та глядачем та пробиваєте вікно в Європу не лише своїм рухом по світу але і такою поведінкою?
Марко: Так глибоко ми, звичайно, не копаємо. Але нам подобається таке органічне співіснування з глядачем. У нас в Україні дуже багато «важних» людей — я там, а ти тут. Західна модель суспільства не ідеальна, але ми будемо на неї посилатися, адже вона найкраща з існуючих. І те, що прем’єр-міністр може їздити на трамваї — нормально.
Материал предоставлен редакций журнала «ШО».
