Металеве серце: Удо Діркшнайдер у Києві

Ричання гітар і пронизливий вокал. Ніщо так не піднімає бойовий дух восени як дві години тевтонського хеві-металу.

Фото: Ірена Скуратовська
А тут нормально гупать буде, — дядечко-металіст років 50-ти ділиться спостереженнями із приятелем під час останніх налаштувань апаратури перед концертом. Ми стоїмо під парканом одразу за фан-зоною, яку спорудили під сценою, прибравши кілька рядів крісел. І поки у фанку набивається молодь, сидячі місця займає старша публіка. Більшість — чоловіки за 40: у рокерських шкірянках, футболках Accept і всіляких метал-фестивалів.

Годинник показує за чверть восьму (плюс організаторам за відносну пунктуальність), коли гасне світло, і зал тоне у реві натовпу і перших гітарних рифах The Beast Inside. На сцені Удо Діркшнайдер з’являється останнім: у шкіряних рукавичках та традиційному камуфляжі з написом US Army та нашитим на рукав американським прапором. Його голос, здається, анітрохи не змінився: звучить так само фірмово, як на студійних записах.

Удо прикладає долоні до очей, щоб прикрити їх від світла прожекторів: мовляв, ого, скільки ж вас тут зібралось. Сотні рук підіймаються вгору і сотні голосів в унісон скандують «Удо! Удо!» Музикант стукає кулаком по серцю — стримана й водночас така красномовна вдячність за спекотний прийом.

Вечір тевтонського металу закінчується аксептівською візитівкою — Balls to the Wall. У натовп летять медіатори і барабанні палички. Технік забирає і відносить за сцену гітари. Спільне фото із публікою і Auf Wiedersehen.